В Україні тривав проєкт «Шкільний DOCU/ТИЖДЕНЬ» на тему прав людини і волонтерства, організований мережею кіноклубів DOCU/CLUB ГО «Докудейз».
Освітяни з 549 закладів освіти з усієї України, які долучилися до «Шкільного DOCU/ТИЖНЯ», показували своїм учням документальні фільми про права людини, дискутували з ними на тему волонтерства і громадського активізму, проводили зустрічі з волонтерами і мали можливість поспілкуватися з режисерами та героями документальних фільмів наживо.
Яку мету ставили перед собою організатори проєкту і чи вдалося її досягти? Чим документальне кіно зацікавило учасників проєкту? Які можливості відкривають шкільні кіноклуби для освітян та учнів? Про це розповідає координаторка «Шкільного DOCU/ТИЖНЯ», вчителька історії та правознавства, консультантка Центру професійного розвитку педагогічних працівників м. Львова Наталя Добрянська. Метою проєкту було залучити якомога більше учнів до різних активностей, показати, як через призму документального кіно можна навчати учнів прав людини, і поговорити з дітьми про волонтерський рух, розвиток якого є критично необхідним для перемоги нашої країни.
Передбачуваним для команди Мережі DOCU/CLUB стало і бажання багатьох освітян після участі у «Шкільному DOCU/ТИЖНІ» відкрити у своїх освітніх закладах кіноклуби документального кіно.
«Ознакою успіху проєкту є бажання учнів дивитися документальне кіно і надалі. Вони запитують, коли буде продовження, які ще фільми можна обговорити? І це чудово: діти вчаться думати і дискутувати, а вчителі можуть мати глибший контакт зі своїми учнями, обговорювати важливі для їхнього майбутнього теми», – переконана Наталя Добрянська.
Педагогиня і сама вже 9 років є модераторкою такого кіноклубу. Дізналася про нього випадково – під час одного з навчань із підвищення кваліфікації для вчителів.
Пригадує, як колеги переконували, що вона занадто досвідчена і завантажена для такої «несерйозної» роботи, але вчителька все ж вирішила дізнатися, як можна використовувати документальне кіно на уроках: «Для чого це мені? Для того щоб самій не потонути у вирі буденності і байдужості. Якщо буду байдужою я, такими будуть і мої учні. Тут йдеться про наше майбутнє. Суть моєї роботи в тому, щоб не просто дати дітям знання, а за допомогою нестандартних підходів дати їм ще й мотивацію до розвитку і розуміння того, що навчання може бути цікавим».
Наталя Добрянська впевнена, що уроки із залученням документальних фільмів запамʼятовуються набагато більше, ніж звичайна робота за підручником. З використанням розмаїтих творчих підходів урок «пролітає» для усіх учасників – і для учнів, і для вчителя.
Вона пояснює: «Документальне кіно – це зовсім не розвага. До речі, самі учні це сприймають, як щось дуже важливе для себе. За допомогою документальних фільмів вчитель може розкрити багато різних тем. Ми можемо обговорювати ці теми на реальних історіях реальних людей з їхніми проблемами чи радощами. Такі «живі» історії допомагають учням глибше зрозуміти предмет. Адже наші шкільні підручники здебільшого описові – вони сухо переказують факти, але не дають відчути емоції і переживання людей».
Одним з найяскравіших прикладів такого впливу на учнів став для неї показ фільму «Зламані гілки» режисерки Аяли Шарот під час вивчення теми Голокосту на уроках історії.
«Я користуюся своєю академічною свободою, – зізнається вчителька. – Ми дивимося на уроці цей фільм, бо я знаю, як він зачіпає дітей: вони можуть уявити, які думки і переживання учасників трагедії приховані за сухими рядками підручника. Я б сказала, що документальний фільм – це той інструмент, який дозволяє олюднити підручник. А під час обговорення фільму я можу пояснити учням, чому ті чи інші події стали можливими, які права були порушені, якою мала би бути реакція суспільства на ці події. Впевнена, що кращого інструменту для розмови з учнями на такі теми просто не існує. Під час таких дискусій вони стають повноцінними учасниками процесу, вчаться думати самостійно. Для мене як для вчительки – це одне з найважливіших завдань».
Наталя Добрянська каже, що така форма роботи часто дає додаткові, зовсім несподівані результати. Скажімо, у її школі під час обговорення фільму «Полумʼяні голоси» режисерки Ноа Левін одна з учениць зізналася, що зазнає булінгу через колір шкіри. Дівчинка не розуміла, до кого їй звернутися і як про це розповісти, і наважилася відкритися тільки під час дискусії. Ця розмова спонукала педагогів звернути посилену увагу на проблему булінгу, провести відповідну роботу, щоб захистити дитину і виправити ситуацію.
«Зізнаюся, що учні цінують можливість дискутувати із вчителькою та одне з одним, – говорить пані Наталя. – Я маю правило: ніколи не уникати їхніх складних запитань, навіть якщо вони не стосуються безпосередньо теми уроку. Якщо учням щось цікаво, я знаходжу час відповісти. Ці пʼять хвилин уроку варті того, щоб мої учні сприймали мене як людину, до якої можна звернутися за порадою, за допомогою, разом з якою можна шукати важливі для них відповіді».
Такий метод роботи дає свої результати. За словами педагогині, учні активно включені в роботу на уроці: «Я виконую стандартну шкільну програму, але маю додатковий бонус: моїм учням цікаво на уроці. Найбільше тішуся, коли чую від них: «От би всі уроки були такі!» Деколи й сама дивуюся, звідки береться енергія та ентузіазм, але якщо вони від мене чекають чогось нестандартного, я над цим працюю. Ми живемо у складний час. Але кіноклуб допомагає мені навіть у таких умовах не впасти духом, він заряджає енергією».
Цьогорічний проект «Шкільний DOCU/ТИЖДЕНЬ» закінчився, але освітяни мають можливість використовувати документальне кіно на своїх уроках і надалі.
«Я готова надавати вчителям, яких цікавлять нові ефективні форми роботи, будь-яку допомогу і консультації, – каже Наталя Добрянська. – Включити документальне кіно в освітній процес – це насправді нескладно. Наша команда підготувала спеціальний посібник для вчителів. Ми маємо вдячну учнівську аудиторію і заради неї маємо передавати одні одним заряд небайдужості. Тоді у нас вийде виховати наших учнів справжніми громадянами і гідними людьми».